» » Правове врегулювання страхової діяльності в Європейському Союзі

Правове врегулювання страхової діяльності в Європейському Союзі

Першим документом загальноєвропейського страхового права (страхового права Європейського економічного співтовариства, а в подальшому Європейського союзу) є Римський договір про заснування Європейського економічного співтовариства 1957 року, яким започатковано єдиний ринок товарів і послуг, в тому числі, страхових. Під єдиним ринком товарів і послуг відповідно до Римського договору слід розуміти «простір без внутрішніх кордонів і бар’єрів, в якому забезпечується відповідно до положень цієї угоди вільний рух товарів, осіб, послуг і капіталу».

Страхове право Європейського Союзу являє собою сукупність юридичних норм, «прийнятих і застосовуваних у зв’язку з утворенням і функціонуванням загального страхового ринку в рамках Європейських Співтовариств і Європейського Союзу на основі і відповідно до установчих договорів і загальних принципів права».

Вся система права Європейського Союзу являє собою сукупність взаємопов’язаних правових підсистем – інтеграційного права і національних законодавств. Метою створення страхового права ЄС було забезпечення основоположних принципів Римського договору – спільного ринку страхових послуг.

Відповідно до принципу свободи заснування (ст. 52 Римського договору) страхова компанія, яка перебуває в одній державі – члені Європейського Союзу, має право засновувати дочірню компанію або філію в іншій державі – члені ЄС. Відповідно до принципу свободи надання послуг (ст. 59 Римського договору) страхова компанія, яка перебуває в одній державі – члені Європейського Союзу, має право надавати свої послуги в іншій державі – члені ЄС, не будучи заснованою у другій державі. Принцип свободи руху капіталу (ст. 67 Римського договору) стосовно до страхового права ЄС означає право страхових компаній вільно інвестувати свої кошти на території будь-якої держави – члена Європейського Союзу.

Процесу створення єдиного страхового ринку перешкоджали серйозні відмінності в національних страхових законодавствах держав – членів Європейського Союзу, тому страхове право вибудовувалося поетапно.

Страхове право Європейського Союзу включає в себе норми адміністративного, фінансового та цивільного права. У кожній з держав – членів ЄС спостерігалися відмінності в національному страховому законодавстві в сфері регулювання адміністративно-правових (регулювання нагляду), фінансово-правових (регулювання оподаткування і формування страхових резервів) і цивільно-правових (регулювання договору страхування) відносин.

Основною особливістю страхового ринку Європейського Союзу є формування єдиного страхового простору і однакового страхового законодавства в рамках інтеграційного об’єднання. В результаті тривалої підготовчої роботи були прийняті Директиви ЄС з ризикового страхування в 1973 р. (Директива 73/239/ЕЕС) і зі страхування життя в 1979 р. (Директива 79/267/ЕЕС), що заклали єдині правові основи страхування в Європейському Союзі. Ці Директиви прийнято називати директивами першого покоління. Директиви першого покоління були присвячені впровадженню на території держав – членів ЄС принципу свободи заснування страхових організацій, а саме:

  • вводилися однакові вимоги до заснування і ліцензування страхових компаній;
  • встановлювалися мінімальні вимоги до платоспроможності страховиків, мінімального розміру статутного капіталу;
  • для цілей ліцензування вводилася єдина класифікація видів страхування, що включала 4 класи страхування життя і 18 класів ризикового страхування.

Що стосується принципів свободи надання послуг та свободи руху капіталу, то вони не були охоплені директивами першого покоління, не тільки у страхуванні, а і по більшості інших ринків.

Наступним етапом розвитку європейського страхового законодавства стало прийняття Директив ЄС другого покоління з ризикового страхування у 1988 році (88/357/ЕЕС) і зі страхування життя у 1990 році (90/619/ЕЕС). Основною метою цих директив стало впровадження принципу свободи надання послуг на території держав – членів Європейського Союзу:

  • усувалися найбільш істотні законодавчі відмінності в системах державного нагляду за страховою діяльністю;
  • запроваджувалися єдині принципи для оцінки фінансового стану страхових компаній (єдина одиниця розрахунків – екю);
  • вводилася «єдина ліцензія» для страхування певних категорій ризиків;
  • встановлювалися правила щодо вибору права, що застосовується до договору страхування;
  • вводився поділ ризиків на великі (large risks) і масові (mass risks).

Директиви другого покоління не в повному обсязі вирішували завдання по створенню єдиного страхового ринку.

У 1992 році вступили в силу Директиви третього покоління з ризикового страхування (92/49/EEC) і зі страхування життя (92/96/EEC), які остаточно закріпили принципи свободи заснування і свободи надання послуг, проголошені Римським договором 1957 р.:

  • вводилася концепція «єдиного дозволу», передбачена також для кредитних організацій на території держав – членів ЄС, для проведення страхових операцій, яка розвивала положення попередніх директив про «єдину ліцензію»;
  • встановлювався принцип страхового нагляду з боку держави, де спочатку була заснована страхова організація незалежно від того, на території якої держави – члена ЄС здійснюється страхова діяльність;
  • закріплювалося право страхувальника на вибір будь-якого страховика, зареєстрованого в будь-якій державі – члені ЄС, а також право страхових організацій на укладання договорів страхування в будь-якій з держав – членів ЄС.

Джерелами страхового права Європейського Союзу є:

  • положення установчих договорів, дія яких поширюється як на держави-члени, так і на фізичні і юридичні особи;
  • приписи, обов’язкові для суб’єктів права ЄС, що є результатом правотворчості інститутів Європейського Союзу;
  • рішення Суду ЄС

В даний час прийнято понад 40 Директив, що регулюють страхування в рамках ЄС. Це, крім основних Директив також і Директиви, які стосуються, inter alia, до регулювання перестрахування (наприклад, 64/225/EEC щодо усунення обмежень на свободу заснування перестрахувальних товариств і свободу надання послуг з перестрахування від 25.02.1964 та 2005/68/EС про ведення перестрахувальної діяльності від 16.11.2005), страхуванню діяльності страхових посередників (наприклад, Директива 2002/92/EC про страхових посередників від 09.12.2002), Директиви, які стосуються окремих видів страхової діяльності (наприклад, автострахування), електронної торгівлі (98/78/EC від 08.06.2000 р.);

З метою реалізації Директив прийнято близько 80 Регламентів (юридично обов’язкових актів прямої дії). Також загальноєвропейськими регуляторами приймалися Рішення щодо страхового ринку (акти індивідуального характеру, обов’язкові виключно для адресатів) і Рекомендації (не є обов’язковим правовим актом, в той же час відображають позицію органів ЄС з тих чи інших питань, часто виходять за межі їх компетенції);

Рішення Суду ЄС (Court of Justice) найважливіше джерело страхового права ЄС. Суд ЄС має виняткову компетенцію в тлумаченні правових актів прийнятих органами ЄС, а також положень установчих договорів. Суд ЄС активно бере участь у формуванні європейського права, страхового права ЄС. Рішення Суду ЄС є обов’язковими і мають значення прецеденту в частині тлумачення норм права ЄС. Таким чином, національні судові органи держав-членів повинні слідувати рішенням Суду ЄС в своїй практиці. Стаття 177 Римського договору передбачає преюдиціальний порядок винесення судових рішень, відповідно до якого національні судові органи мають право звертатися до Суду ЄС за роз’ясненням норм права ЄС. Всі національні судові органи країн ЄС використовують рішення Суду ЄС як преюдиціальне.

Розглянемо більш детально правове регулювання діяльності суб’єктів страхового права ЄС.

Прямі страховики

Відносно страхових організацій в ЄС проводилась послідовна робота по уніфікації, гармонізації та зближенню національних законодавств. Правове регулювання діяльності страхових організацій здійснюється за допомогою адміністративно-правових норм, що регламентують порядок їх заснування, ліцензування, а також уніфікований страховий нагляд за їх діяльністю.

Для початку здійснення страхової діяльності необхідно отримання ліцензії, яка, як правило, видається на невизначений термін і тільки на певний вид/клас страхування, в разі відповідності встановленим вимогам. Ліцензія повинна поширюватися на весь клас страхування, якщо тільки здобувач не захоче займатися страхуванням лише певних видів даного класу. Один з основоположних принципів страхового права ЄС – єдина класифікація видів (класів) страхування і єдина термінологія. Всього існує чотири класи страхування життя і вісімнадцять класів ризикового страхування.

Принциповим є поділ страхування на страхування життя і ризикове страхування, що було встановлено ще директивами першого покоління. Сенс цього поділу полягає в тому, що зобов’язання, що виникають у страховиків життя, є довгостроковими. Заборонено надавати послуги зі страхування життя і ризикового страхування, крім випадку страхування від нещасних випадків і на випадок хвороби компанією страхування життя.

Страхові компанії, які за станом на 15 березня 1979 р. надавали послуги зі страхування життя та послуги з ризикового страхування, мають право продовжувати працювати таким чином за умови роздільного надання цих послуг і незалежного управління підрозділами.

До страховиків життя і до компаній ризикового страхування пред’являються різні вимоги щодо розміру статутного капіталу, розрахунку страхових резервів, мінімального гарантійного фонду і т.д.

Директивами ЄС було введено єдиний дозвіл ( «single authorization») на здійснення страхової діяльності на всій території ЄС і встановлено принцип здійснення страхового нагляду тільки з боку держави, на території якої розташований головний офіс страхової компанії.

Організаційною формою діяльності страховиків можуть бути акціонерні страхові організації (акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю) та взаємні страхові організації (ОВС). Останні все частіше трансформуються в акціонерні товариства. З 2004 року в ЄС діє нова організаційно-правова форма юридичної особи – Європейська компанія (Societas Europaea – SE), що не підпадає під державне управління, а підлягає регулюванню на загальноєвропейському рівні. Після 2004 року багато великих страховиків реорганізувалися в Societas Europaea. Наприклад, міжнародний страховий холдинг Allianz перетворений в Європейську компанію. Переваги такої організаційно-правової форми очевидні: значне скорочення витрат на ведення страхової діяльності дочірніх компаній, полегшення транскордонних операцій.

Пред’являються певні вимоги до менеджменту страховика, який повинен володіти хорошою репутацією, необхідними професійними знаннями і досвідом.

Таким чином, діяльність прямих страховиків досить докладно регулюється адміністративно-правовими нормами законодавства Європейського Союзу, яке в цій частині є в значній мірі однаковим і уніфікованим, як на інтеграційному, так і на національному рівнях.

Перестрахувальники

З 1964 року, коли була прийнята Директива 64/225/EEC «Про усунення обмежень свободи заснування і вільного переміщення послуг в області перестрахування і ретроцесії», щодо перестраховиків не існувало ніяких обмежень на надання послуг і доступу на ринки інших країн-учасниць ЄС . Директивою заборонялася дискримінація в залежності від приналежності до тієї чи іншої держави – члена ЄС і надавалася можливість здійснення своєї діяльності на території будь-якої держави – членів ЄС на тих же умовах, що і зареєстрованим в цій державі перестрахувальникам. Кожна держава – член ЄС сама визначала ступінь контролю за перестрахувальниками, що призвело до суттєвих відмінностей в національних законодавствах в цій області: в деяких державах спеціалізовані установи (перестрахувальники) не підлягали контролю з боку державних органів, в інших ступінь контролю був схожий з контролем за прямими страховиками (наприклад, у Великобританії). Такий ліберальний підхід був цілком виправданим і ефективним та пояснювався тим, що перестрахувальна діяльність здійснюється між професійними учасниками страхового ринку – страховими і перестрахувальними компаніями без залучення в цей процес споживачів страхових послуг. У той же час не можна було заперечувати, що фізичні особи, проте, є непрямими учасниками перестрахувальної діяльності і можуть також постраждати в разі, наприклад, банкрутства або неплатоспроможності перестрахувальної компанії.

Директива 2005/68/EC «Про ведення перестрахувальної діяльності та про внесення змін до директиви 73/239/EEC, 92/49/EEC, 98/78/EС та 2002/83/EC» сприяла створенню єдиних для всіх правил і усуненню бар’єрів, пов’язаних з різними національними законодавствами в області перестрахування, а також, безумовно, фінансової стійкості перестрахувальних компаній. Але найголовнішою причиною прийняття нової директиви по перестрахуванню було те, що на інтеграційному рівні повністю були відсутні правила, яким би підпорядковувалося здійснення перестрахувальної діяльності на території ЄС.

Директива 2005/68/EC ввела офіційний дозвіл на здійснення перестрахувальної діяльності, який надає спеціалізованому підприємству з перестрахування вільний доступ на здійснення страхової діяльності на території всього Співтовариства. Ліцензія видається для перестрахування ризиків «не життю», перестрахування ризиків життю і для різних видів діяльності, пов’язаних з перестрахуванням, відповідно до заяви кандидата на отримання дозволу. Для отримання такої ліцензії перестрахувальник повинен відповідати ряду вимог, зокрема:

  • наявність мінімального гарантійного фонду;
  • менеджмент перестраховика повинен володіти відповідною кваліфікацією і досвідом;
  • перестрахувальник повинен бути створений у формі акціонерного товариства, або у формі Європейської компанії, як визначено в Постанові Ради № 2157/2001 «Про статус Європейського товариства»;
  • наявність необхідного контролю за акціонерами/засновниками, які мають значні частки в капіталі підприємства;
  • надання щорічної звітності до державного органу з нагляду за страховою діяльністю тієї держави, де була заснована компанія;
  • надання бізнес-плану, який містить специфікації характеру ризиків, категорії договорів із перестрахування з цедентами, основні принципи ретроцесії, найменування активів.

Контроль за діяльністю перестраховика здійснюється наглядовим органом країни – учасниці, де засновано підприємство (ст. 15 Директиви). Фінансовий нагляд включає в себе перевірку всієї діяльності компанії, ступінь ліквідності, наявність технічних резервів.

Таким чином, з введенням в дію Директиви був посилений непрямий захист страхувальників – кінцевих споживачів перестрахувальної діяльності, збільшена «прозорість» перестрахувального ринку, значно знижені ризики банкрутства і неплатоспроможності перестрахувальних організацій.

Страхові посередники

Регулювання діяльності страхових і перестрахувальних посередників – брокерів і агентів – займає особливе місце в системі спеціальних джерел страхового права ЄС. Страхові посередники, з одного боку, вступають у відносини з кінцевими споживачами страхових послуг – зі страхувальниками, які потребують додаткового захисту, а з іншого боку, не приймають на себе зобов’язання по виплаті страхового відшкодування, тобто не несуть ризик.

Перша директива, яка регулює діяльність страхових посередників, була прийнята ще в 1976 р. (№ 77/92/EEC) і була спрямована на реалізацію принципу свободи створення і свободи надання послуг. Однак дана директива не вводила поняття «єдиного дозволу» на здійснення посередницької діяльності на території держав – членів ЄС, не встановлювала введення кваліфікаційних вимог для посередників. У 1991 році Комісія ЄС прийняла рекомендації щодо посередницької діяльності, що містять основні вимоги до страхових брокерів та страхових агентів:

  • комерційний і професійний досвід;
  • обов’язок застрахувати свою професійну відповідальність;
  • обов’язок інформувати своїх клієнтів-страхувальників – про наявність участі в капіталі страховика, про будь-які спільні із страховиком економічні інтереси, про принципи роботи зі страховиками;
  • хороша ділова репутація ..

Однак рекомендації не носили обов’язковий характер для виконання державами-членами і не усували правових і адміністративних бар’єрів на шляху створення єдиного страхового ринку ЄС. Назріла необхідність у прийнятті нової директиви про страхових посередників, яка б сприяла процесу гармонізації регулювання даного сектора страхового права ЄС.

9 грудня 2002 року було прийнято Директиву № 2002/92/EC «Про страхових посередників» (введена в дію кожною державою – членом ЄС до 15 січня 2005 року). Основними положеннями Директиви регулюються реєстрація посередників, професійні вимоги і здійснення нагляду.

Реєстрація посередників здійснюється шляхом внесення їх до реєстру, який ведеться уповноваженим державним органом. Держави – члени ЄС можуть створювати кілька реєстрів для реєстрації страхових і перестрахувальних посередників, але при цьому вони зобов’язані забезпечити швидкий доступ до інформації, що міститься в цих реєстрах. Перш ніж зареєструвати посередника, представник уповноваженого органу зобов’язаний упевнитися в тому, що останній відповідає встановленим професійним вимогам, має гарну репутацію, а також застрахував свою професійну відповідальність. В Директиві визначаються мінімальні вимоги до професіоналізму посередників, проте держави-члени мають право встановлювати додаткові правила. Регулятор зобов’язаний здійснювати контроль за тим, щоб страхові та перестрахувальні організації користувалися послугами тільки зареєстрованих посередників.

Фінансова стійкість і платоспроможність страховиків та перестрахувальників.

Тільки у 2002 році були прийняті Директиви першого покоління про показники фінансової стійкості страховиків життя (Директива 2002/12/EC) і страховиків, що займаються страхуванням іншим, ніж страхування життя (Директива 2002/13/EC). Ці директиви вводили зміни деяких показників, які були встановлені раніше, зокрема, посилювали роль державного нагляду, вводили індексацію розрахунку платоспроможності в залежності від рівня інфляції.

З 2008 року в ЄС почався процес провадження жорсткішої фінансової політики, який торкнувся в тому числі і страхового ринку. 25 листопада 2009 року в ЄС була прийнята Директива 2009/138/EC про затвердження системи «Solvency II», що встановлює мінімальні вимоги до капіталу, платоспроможності та ринкової прозорості страховиків. Єврокомісією було проаналізовано досвід страхового регулювання різних країн і було виявлено, що існуюча система контролю за платоспроможністю страховиків не враховує ризики інвестицій, страхові ризики з тривалим періодом врегулювання збитків, ризики перестрахування, не береться до уваги диверсифікація ризиків, кредитоспроможність перестраховиків та інші важливі в сучасних умовах показники. Основою директиви Solvency II є концепція ризикового капіталу (Risk- Based Capital – RBC). Дана концепція застосовується в США, Канаді, Австралії, Японії, Сінгапурі ще з 1990-х рр. Суть концепції полягає в тому, що у компанії повинен бути достатній капітал для покриття кожного ризику окремо.

У 2013 р. Європейською Радою була прийнята Директива, відкладає вступ в дію Solvency II на 2016 рік, бо стало очевидним, що державам – членам ЄС потрібно більше часу для приведення у відповідність свого законодавства. Крім того, в проекті Директиви Omnibus II містяться поправки до Директиви Solvency II, яка ще не вступила в силу, зокрема, пов’язані з раціоналізацією нагляду за діяльністю страхових груп, забезпеченням взаємодії між наглядовими органами.

Про гармонізацію законодавства України з законодавством ЄС.

Не дивлячись на державну політику України по гармонізації національного законодавства з законодавством ЄС, більшість Директив ЄС з питань страхової діяльності не перекладені на державну мову. Наявні переклади є непрофесійними та неякісними. Серйозних наукових розробок щодо гармонізації національного страхового законодавства з законодавством ЄС нами не виявлено.